/думки не
Блінчіка/
Часом, в моєму
житті з’являються привиди. Вони не брязкають кайданками,
не ходять в простирадлах і не лякають людей. Ні добрих, ні злих.
Вони самі по собі
люди. Які живуть своїм життям. В інших містах, в інших країнах. Вони ходять на
роботу – улюблену і не дуже – і вміють сміятись із будь-яких речей.
Вони не знають,
що вони привиди. Здогадуються, але не знають. Привидами вони є лише в моєму
житті. І не тому, що перестали існувати в реальному житті. А просто тому, що
життя занадто неідеальне, щоб мало окремо відведене місце для всіх присутніх.
Мої люди-привиди
майже ідеальні. Можливо, все тому, що цю ідеальність створює час розлуки, який
має таку властивість. Час обточує нерівності чи певні розходження. І тоді все
стає на свої місця. Деколи, тільки розлука і час по-справжньому зближує.
У мене є кілька
таких привидів. Це люди, яких я люблю шалено і безмежно. Незважаючи на те, що наші
шляхи розійшлись. І замість того, щоб перетинатись, як раніше, вони просто
крокують собі паралельно. Наші зустрічі бувають наскоками і випадками. Кожного
разу вони унікальні та яскраві. І кожного разу кожен з нас знає, що ця зустріч
стане останньою перед довго-довгою мовчанкою.
Ні, нам не
нецікаво спілкуватись. У нас безліч тем для обговорення. Можливо, навіть
занадто багато тем, що нас об’єднує. І саме це нас і
відштовхує. Але тільки для того, щоб потім об’днати знову. З одними частіше, з іншими – майже ніколи знову.
Це одні з
найцінніших людей в моєму житті. Їм я могла б довірити найбільші скарби свого
маленького всесвіту. І це ті люди, які тою, чи іншою мірою вплинули на
формування того, якою я є. І найдивніше, я також є їхнім привидом. Для когось більш
яскравим, для когось – слабким відголоском з минулого. Але оцей невидимий зв’язок я боюсь втратити понад усе.
Немає коментарів:
Дописати коментар